Вшановуючи пам’ять Аркадія Гайдара, у 1964 році було закладено фундамент бібліотеки-музею А.П. Гайдара. Гроші на будівництво отримані за збір металолому піонерами Радянського Союзу. Приміщення бібліотеки музею зовні — одноповерховий, майже з суцільного скла, вестибюль, що наче врізаний в двоповерховий об’єм бібліотеки-музею. На поверхні головного фасаду споруди розміщено рельєфне зображення юнака-сурмача. Споруда компактна — з першого поверху можна зайти до бібліотеки і піднятися на другий поверх до меморіального музею. У вестибюлі стоїть бронзове погруддя письменника, авторська робота скульптора Б. Довганя. Поруч на стіні розміщено барельєф з копаної міді, скульптор — Л. Гордієнко.

Клуб-музей ветеранів війни та праці, Збройних Сил та воїнів-інтернаціона-лістів Канівщини було відкрито до Дня Перемоги 9 травня 1991 року.

З того часу клуб-музей ветеранів відвідало дуже багато гостей з усіх куточків України, а також з близького і далекого зарубіжжя, які приїжджають до Канева.

Ось декілька записів із книги відгуків зроблених державними діячами України та гостями з різних держав світу:

19.05.1991 року за підписом голови Верховної Ради України Леоніда Кравчука, Першого секретаря ЦК КПУ С. Гуренка, і голови Ради Міністрів України В. Фокіна записано в книзі відгуків клубу-музею ветеранів:
«Чудовий будинок ветеранів, створений їхніми руками, їхньою ініціативою.

Бажаємо ветеранам, їхнім близьким міцного здоров’я, щастя і добра, посильної участі в тій важкій роботі, яку веде наш народ за суверенну Україну «.

17.02.1991.

«Каневская земля Шевченковская — удивительный уголок сказочной Украины, может поразить душу любого человека, умеющего видеть и слушать ее нежно-мелодичную сказку. В этой сказке побывал я сегодня после пребывания в древнем Успенском соборе, у величавого памятника Кобзарю-гиганту, у иконы «Роменской Мадонны» и в изумляющем своим масштабом музее Т. Г. Шевченко.

К этой земле я приехал и пришел с чувством благоговения и долгого ожидания. И вдруг встретился с необыкновенным про сто величавым и героической душой украшенным человеком — уважаемым и достопочтенным Григорием Титовичем Шкатюком.

Я не мог устоять от восторга и мне все время хотелось продолжать пребывать в каком-то неописуемом состоянии. Сколько сил и энергии, упорства и последовательности потрачено им, чтобы создать такой необыкновенный центр, который мог бы стать образцом для подражания и объектом гордости для жителей приднепровского Канева.

Спасибо большое за те прекрасные мгновения, которые я пережил здесь за считанные часы.

Желаю крепкого здоровья ему и продолжения неоценимой деятельности и его детищу — клубу-музею ветеранов войны и труда.

С уважением и поклоном старший редактор издательства «Прогресс», — член-активист ВООПИК, Москва. Баграмян Арам Оганесович».

23.05.1992 року Канівський клуб-музей ветеранів відвідав голова Верховної Ради України з великою делегацією високих державних керівників України, який в книзі відгуків написав:

«На мою думку, ветерани Канівщини показали, як можна своїми силами забезпечити чудові умови для праці. Це символ відродження України — України демократичної, незалежної, щасливої — про яку мріяв Тарас Григорович Шевченко.

І. Плющ. Щасти Вам у всьому «.

Китайські студенти Київського педагогічного інституту, в книзі відгуків записали:

«Мы очень любим Канев и Ваш народ! Желаем нашей дружбы!»

Дун Бяо, Ван Чжихуй, Ма СюєДань. 24.05.1993 р.
Гвардії підполковник Павло Миколайович Матюхін — талановитий фронтовий поет, відвідавши Канівський клуб-музей ветеранів 4 серпня 1994 року, записав свій відгук:

Під час екскурсії американської делегації

Ветеранской организации г. Канева, создавшей дом-музей для ветеранов

Года бегут. Стареем. Ноют раны.

Все меньше, меньше фронтовых друзей.

Но жизнь кипит в Советах ветеранов.

Вот предо мной прекрасный Дом-Музей.

Он, словно символ, украшает Канев,

И это все в округе признают.

Шершавыми солдатскими руками

В нем созданы торжественность, уют.

Сюда идут от времени седые,

Что кровью слиты с Родиной-страной,

Но сердцем и душою молодые,

Хотя и опаленные войной.

Идут, как в храм, чтоб поклониться Богу,

Ему поведать о своей судьбе.

Идут к святому этому порогу,

Чтоб вновь и вновь напомнить о себе.

И вот стою в объятиях Музея,

Ничуть себя за это не корю!

На стенды, фотографии глазея,

Я чистым сердцем с прошлым говорю.

Так твердо стой, как каменная глыба,

И грей теплом товарищей, друзей!

Примите же солдатское спасибо

За руки, ум, что создали Музей!

Ведь в нем хранится дней прошедших лава,

А это значит – память на века!

И в том числе заслуженная слава

Директора Григорья Шкатюка!

Павел Матюхин
10 августа, 1994 г.

Гвардії підполковник Павло Миколайович

Матюхін

21.05.1995 року.

«Рік 50-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні, в день святкування ювілею Видатного сина Українського народу Тараса Григоровича Шевченка. Низько схиляємо голови і виражаємо глибоку синівську пошану і подяку ветеранам і захисникам нашої любимої Вітчизни — України. Низько кланяємося Вам, наші дорогі батьки, матері і співвітчизники. Синівська любов і шана Вам за Вашу мужність і мудрість. Спасибі Вам, добра Вам, довгих років життя і земного щастя.

З глибокою повагою Перший заступник голови Верховної Ради України Олександр Ткаченко «.

Члени трудової партії Кореї в книзі відгуків записали:

«Очень рады тому, что имели возможность замечательной встречи с ветеранами войны города Канева Черкасской области. Боевые традиции и военные заслуги ветеранов войны за Родину и народ вечно останутся в душах народов.»

Підписи делегації.
30.07.1995р.

13 липня 1997 року клуб-музей ветеранів відвідала делегація Російського Дворянського зібрання.

«Глубокоуважаемый Григорий Титович! Примите, пожалуйста, искреннюю благодарность, за то чувство, которое осталось после посещения действительно совершенно уникального дома ветеранов, который Вашим патриотическим трудом сохраняет будущим поколениям дела исторического прошлого, о тяжелых временах Отечественной войны, которые переживала тогда наша общая Родина. Дай Вам Бог доброго здоровья на долгие лета и благополучия в Вашем патриотическом и нравственном служении Родине.

С чувством почтения Предводитель Росийского Дворянства князь А.И. Голицын »

Підписи членів делегації Російського Дворянського зібрання.

У березні 1999 року клуб-музей відвідали заслужений лікар України, доктор медичних наук, професор Криштопа Борис Павлович, завідуючий кафедрою управління охорони здоров’я і його колеги з Черкас та Канева, які записали в книзі відгуків:

«Єдиний на Україні клуб-музей ветеранів війни і праці — це чудове творіння стало можливим лише завдяки турботам ентузіастів — ветеранів своєчасно підтриманих представниками місцевої влади, яким слід низько вклонитися за їхню працю.

Це приклад, як треба берегти історію свого краю, завдяки чому виховується наш святий заповіт — «Ніхто не забутий, ніщо не забуте «.

Як медики, представники самої гуманної професії, бажаємо засновникам клубу-музею ветеранів, міцного здоров’я і продовження своєї гуманно ї д іяльності.

З повагою:

Професор, доктор медичних наук Б.П. Криштопа, головний лікар санаторію «СосновийБір»Н.П. Куркало, зав. поліклініки Канівської Центральної лікарні Ю.Г. Ковінько та інші.

3.03.1999р.»

НА ВСІ ЧАСИ У ПАМ`ЯТІ НАРОДНІЙ

Великий поет Федір Тютчев написав знамениті слова:

«Блаженний, хто відвідав світ,

В його роковані хвилини».

Це справді так, бо щаслива та людина, яка була свідком і мала причетність до великих історичних подій, яка, не шкодуючи власного життя, протистояла злу, утверджувала добро і справедливість на Землі.

На долю мого покоління випало тяжке і героїчне життя.

Ми перемогли найстрашнішого на планеті ворога — гітлерівський фашизм, відбудували у повоєнні роки зруйновані села і міста, відроджували сільське господарство і промисловість — не з примусу, не зі страху, а зі щирим ентузіазмом, з піснею, при такій спільній злагоді, єдності і бажанні працювати, творити нове життя, що нашому завзяттю дивувався і схилявся перед народом нашим весь прогресивний світ.

Ми щиро вірили в ідеї соціалізму.

Ми не стогнали і не нарікали на долю. Ми трудилися й за них, за ті десятки мільйонів кращих синів і доньок — людей різних національностей, які поклали голови на фронтах найкривавішої в історії людства війни.

Але при всьому цьому, при любові кожного з нас до рідних порогів ми воювали і за більш широке, узагальнююче розуміння Батьківщини — за спільну тодішню сім’ю дружніх народів. Ми — українці, білоруси, росіяни, грузини, молдовани, вірмени, євреї, інші національності — були одним цілим у боротьбі з нелюдом, і всі разом громили лютого загарбника.

Григорій Титович Шкатюк

Ми ділилися останньою цигаркою, останнім шматочком хліба, черпали солдатську кашу з одного казанка, тулилися в одному окопі плечем до плеча, ховали загиблих друзів і крок за кроком ішли далі, вивільнюючи з-під кованого фашистського чобота Батьківщину.

І ніхто не посварить нас, ветеранів, у яких би далеких куточках колишнього СРСР ми не доживали своїх днів.

Наша дружба, наша вірність — скроплені кров’ю на полях битв, і вони непорушні. Надто дорогою ціною оплачено нашу фронтову солдатську єдність.

Нас, істинних ветеранів, та учасників бойових дій у Великій Вітчизняній війні, тих, хто не ховався за чужі спини, з кожним днем стає все менше й менше. І ми, всі ті, хто справді пройшов фронтове пекло, завше були і залишаємося невибагливими, нам не треба зайвих розкошів і пільг, не треба особливої уваги, про яку так багато говориться на словах, ми прагнемо одного — миру і доброзичливості між народами, затишку і тепла, достойного людського життя на своїй землі, дружби і взаєморозуміння між нашими державами.

Ми чесні люди і вимагаємо чесного погляду і оцінки пережитого минулого.

Останні роки нашого життя спливають в зовсім іншій політичній системі, на крутих економічних, соціально- психологічних і морально духовних зламах, і робити нас, ветеранів, ледь не ворогами вільної і незалежної України, як те намагаються фальсифікувати деякі спритні ділки від політичних кон’юктур і переоцінки цінностей, руйнуючи все підряд і нічого взамін не даючи, — це є не тільки образа гідності і честі фронтовиків, а злочин — зумисний, спрямований на розлад і конфронтацію в суспільстві.

Ми за вільну і незалежну Україну, але не відмежовану знаними вже «залізними завісами» розбрату і ворожнечі, не хуто-рянськи замкнену в собі самій, а за Україну в тісному дипломатичному, економічному і культурному контактах з сусідньо близькими і далекими державами.

На турботу про нас ми відповідаємо посильною ветеранською працею. У всіх навчальних закладах і школах району і міста ветерани проводять зустрічі з молоддю і педагогами, сприяють моральному патріотично-громадському вихованню, беруть активну участь в суспільно-політичному житті, вважаючи це за свій обов’язок, діляться спогадами про бойові походи, багатим досвідом чесного здорового життя і праці, виступають у засобах масової інформації зі статтями на різні животрепетні теми сучасного життя і державотворення.

Подвиг народу у Великій Вітчизняній війні — безсмертний. Він залишиться на всі віки у пам’яті наших нащадків, у пам’яті людства.

Тож воздаймо шану всім, нині ще сущим, хто творив Велику Перемогу, і вічно схиляймо голови перед тими, хто ціною власного життя заступив наше майбутнє, врятував нас від чужинського поневолення і рабства.

І хай вічною буде пам’ять наша про визволителів!

Григорій Шкатюк — директор Канівського міськрайонного клубу-музею ветеранів війни і праці, м. Канів, 1997 р

На садибі Канівського природного заповідника у старовинному меморіальному будинку академіка М.Ф. Біляшівського розташований музей природи. Як свідчать записи у книзі вражень численних відвідувачів — за науковою цінністю експонатів, оригінальністю та різноплановістю тематики експозиції цей музей унікальний. Історія природи Канівщини від мезозою і історія людини з часів палеоліту і до наших днів представлена багатою колекцією експонатів, зібраних у заповіднику та його околицях

Після створення в 1923 році Канівського заповідника, на його території десятки років велася копітка праця численних науковців і археологів, біологів, геологів, географів, краєзнавців та ін. Був накопичений величезний матеріал, що вимагав систематизації і становив великий інтерес для численних відвідувачів заповідника.

І ось в 1969 році відкрилися два відділи історико-природничого музею — археології та палеонтології. Минали роки, музей поповнювався численними експонатами, поступово відкривалися нові відділи: зоологічний, ботанічний, лісовий, екологічний.

Історія заповідника, його садиби тісно пов’язана із науковою діяльністю академіка М.Ф. Біляшівського. При сприянні сім’ї Біляшівських було відкрито дві меморіальні кімнати. А зовсім недавно перед відвідувачами відкрилися двері ще одного відділу — пам’яті першого ректора Київського університету ім. Тараса Шевченка проф. Михайла Максимовича.

Фундатором музею і його першим завідувачем була надзвичайно талановита і всебічно обдарована людина — Петро Степанович Домашенко. Художник, історик, краєзнавець. Настінні фрески і картини, стильні, характерні для кожного відділу орнаменти на підлозі, чудові вітражі, численні портрети науковців і людей, що присвятили своє життя вивченню історії і природи Канівщини, — все це багаторічна праця Петра Степановича.

Екскурсія по музею традиційно розпочинається із палеонтологічного відділу. Дуже давно — близько 60 млн. років тому Канівщина була частиною Харківського моря. Про його мешканців свідчать представлені в експозиції скам’янілі рештки викопних молюсків амонітів та белемнітів. Конічні, раковини останніх в народі прозвали «чортовими пальцями». Ще й зараз у намитому піску на березі Дніпра нерідко трапляються зуби акули лямна, нащадки якої і нині живуть у теплих морях.

Минали мільйони років. Морське дно стало частиною материка, а теплий і вологий клімат сприяв бурхливому розквіту гігантських хвощів і папоротей. Палеоботаніками знайдені скам’янілі залишки болотного кипариса і навіть близького родича сучасного наймогутнішого дерева — гігантської секвої. В окремій експозиції представлені знайдені на Великому Скіфському городищі заповідника нові для науки викопні види рослин. Чудові відбитки на каменях окремих листочків і навіть гілок, ніби майстер-різьбяр природа зберегла свої шедеври в камені.

В останні сотні тисяч років в Середньому Придніпров’ї клімат значно посуворішав. Кілька льодовикових періодів змусили відступити на південь теплолюбні види рослин і тварин, а деякі просто вимерли. На зміну їм прийшли інші види — краще пристосовані до суворих умов. Ще якихось 8—10 тисяч років тому безкрайніми степами по Канівщині бродили гіганти-мамонти, шерстисті носороги, гігантські олені, бізони. В лісах чатували на свою здобич шаблезубі тигри, печерні леви та ведмеді.

Більшість вчених-екологів стверджують, що саме діяльність людини, і, передусім, вдосконалення знарядь полювання, стали причиною винищення цих тварин-велетнів. І тепер тільки гігантські бивні, кістки, черепи, зуби, представлені в експозиції, служать німим докором нашим пращурам.

Природа і людина. Їхні історії, часто трагічні, як ніде, на Канівщині сплелися в тісний гордіїв вузол. Тому наступний відділ — археологічний — є своєрідним продовженням палеонтології. І дійсно, за останніми науковими даними вже 35— 40 тис. років тому на Канівщині жили люди. Про це свідчать численні кам’яні знаряддя праці та надзвичайні, унікальні кам’яні жіночі фігурки епохи палеоліту.

Стало всесвітньовідомим знайдене в 1966 році неподалік від заповідника в с. Межиріч житло мисливців на мамонтів, збудоване в 14—16 тисячолітті до нашої ери. Сивою давниною із глибини тисячоліть дихають Канівські гори. Тут були відкриті залишки поселень трипільської, зарубинецької, черняхівської культур.
Розкопки на Великому та Малому Скіфських городищах виявили поселення легендарних скіфів. Наконечники стріл, кінська збруя, предмети побуту дають можливість відкрити сучаснику далеке і таємниче життя гордого і войовничого народу.

Ішов час. Скіфів поглинули сармати, а потім хвиля за хвилею степами Північного Причорномор’я із сходу на захід прокотилися великі переселення народів. І ось на початку нашої ери, саме тут, на Канівщині, по річці Рось та на крутому правобережжі Дніпра поселились поляни (роси, руси) — майбутні засновники Київської Русі. Залишками полянських поселень буквально встелена садиба заповідника. Їх розкопки ще й зараз проводять вчені та студенти-археологи Київського університету ім. Тараса Шевченка.

А поряд із садибою заповідника розташована славнозвісна Княжа гора. Тут в 1892 році М.Ф. Біляшівський відкрив літописний Родень — одне із перших міст східних слов’ян. Археологічні знахідки з Княжої гори прикрашають експозиції музеїв Києва, Харкова, Варшави, Парижа, Лондона. В музеї заповідника представлена лише їх невелика частка.

Родень, як місто-фортеця, було знищено. Але поряд з ним жило і розвивалось, захищене від набігів ворожих кочівників широким Дніпром, глибокими ярами та дрімучими лісами невелике полянське поселення — Канів. Існує багато легенд про походження цієї назви.

Напевно всі знають легенду про трьох братів — Кия, Щека, Хорива і їх сестру Либідь — засновників Києва. Але, як свідчить інша чудова легенда, їхнім батьком був вождь племені полян — Каній. Чи не від нього і пішла назва Канева? Історія свідчить, що в усі часи Канів, Канівщина відігравали важливу роль в економічному і політичному житті. Форпост півдня Київської Русі, один із центрів козаччини (саме в Каневі був сформований перший козацький полк), а в останні 100 років — це духовна колиска всього українства, бо тут, на Чернечій горі, навіки спочив Великий Кобзар. Надзвичайно мальовнича природа, що дивом збереглася в самому центрі України, назавжди полонила Тараса Шевченка, саме вона в значній мірі сформувала ментальність нашого народу.

Природа і людина. Протиріччя між ними особливо загострилися в останньому столітті. Про це розповідають наступні відділи музею, зокрема лісовий. З незапам’ятних часів Канівські гори були покриті лісом. Ліс давав людині їжу і одяг, обігрівав їі житло і допомагав ховатися від ворогів. Особливою пошаною у наших предків користувався дуб. Він уособлював в собі символ могутності, величі, вічності життя. Під тисячолітніми дубами виконували найважливіші і найпотаємніші обряди, поклонялися великому богу-громовержцю — Перуну. У старому Михайлівському лісі збереглася навіть назва урочища — Перуни.

Та часи змінюються. Змінились і вірування людей. І ось вже на місці древніх капищ виросли собори і церкви, збудовані із довговічного матеріалу — дуба. Нещадне винищення дубових лісів для господарських потреб на протязі століть, різке зниження ґрунтових вод і кислотні дощі останніх десятиліть поставили царя лісів на межу виживання. І хто знає, можливо вже найближчим часом доведеться цей священний для українців вид дерев заносити до Червоної Книги. Але природа не терпить пустоти. Більш пристосовані — граб та три види кленів — зайняли місце дуба. Деревина цих порід годиться хіба що на паркет та дрова — вона крихка і недовговічна. А в грабово-кленовому лісі влітку напівтемно і похмуро. Під зімкнені крони грабняків і кленовників сонячне світло майже не проникає. І тільки у найнедоступніших місцях в заповіднику збереглися поодинокі дуби.

Крім згаданих вище видів представлені в експозиції звичайні для заповідних лісів береза, ясен, липа, вільха, берест, кілька видів тополь та верб, а також сосна, що безроздільно панує на лівобережних піщаних грунтах.

Цікава і повчальна історія ще одного виду дерев, представленого в експозиції. Мимоволі привертає до себе увагу відполірований зріз стовбура з красивою темно-воскового кольору текстурою деревини. Це — робінія псевдоакація або, як її називають, біла акація. В кінці XIX — на початку XX століття в результаті вирубування лісів та розорювання крутосхилів на Канівщині почалася страшна ґрунтова ерозія. За кілька десятків років утворилися тисячі ярів, серед них два найбільші яри в Європі — Костянецький і Хмілянський глибиною до 80—100 м. Сталася справжня екологічна катастрофа. Щоб зупинити ерозію, у верхів’ях та по схилах ярів почали інтенсивно висаджувати завезену колись із Північної Америки робінію. Невибаглива до грунтів, вона, завдяки дуже розгалуженій поверхневій кореневій системі, добре прижилася і надійно утримувала грунт від розмиву. Робінію висадили на кількох тисячах гектарів, заліснивши навіть степові ділянки. Акацієві ліси виявилися надзвичайно цінними медоносами, і тепер ніжний з тонким ароматом акацієвий мед є неодмінним атрибутом нашого святкового столу.

Та по відношенню до місцевої флори робінія виявилася справжнім агресором. Не маючи конкурентів і природних ворогів, вона інтенсивно поширюється на сусідні відкриті ділянки, витісняючи аборигенні (місцеві) види. І тільки чистотіл здатний рости під покривом акацієвого лісу. Боротися із білою акацією дуже важко, оскільки навколо одного зрубаного дерева від коренів виростають десятки нових.

В експозиції лісового відділу можна побачити і маленькі чудеса природи: «відьмина мітла» на стовбурі граба та гігантський кап на тілі верби.

Продовженням лісового є відділ ботанічний. Тут експонується велика колекція гербарних зразків лікарських та медоносних трав, грибів, лишайників, рослин, занесених до Червоної Книги. Майже 1000 видів вищих судинних рослин зустрічається в заповіднику і практично кожен вид — маленька аптека в природі. Понад 200 років лікарі і фармацевти не можуть знайти рівноцінних замінників наперстянці великоцвітій, з якої виготовляють ефективні препарати для лікування серцево-судинних захворювань. А хто не знає чудодійної сили валеріани, конвалії, шалфею, чебрецю, материнки, оспіваної в легендах полин-трави. І навіть звичайний вид підбіл або мати-й-мачуха, наш перший провісник весни, недаремно названий вченими Tussilago fárfara. Адже в буквальному перекладі це означає — «вбивати кашель». Ліками від 99 хвороб у багатьох народів називають звіробій.

Нині все більше і більше людей надає перевагу натуральним лікам, а традиційна медицина все частіше звертається за допомогою до медицини народної. Так, людина кінця II тисячоліття нарешті починає усвідомлювати всю велич природи і пізнавати її розумні екологічні закони, із успіхом використовуючи їх для своїх потреб.

І дітям, і дорослим надзвичайно цікаво наступному відділі музею — зоологічному. Можна тижнями, а то і місяцями блукати по заповіднику, так і не побачивши всіх мешканців заповідного лісу. А ось в музеї у формі колекцій чучел вони зібрані разом. Звичайно, тваринний світ Канівщини за останні століття дуже збіднів Вже не зустріти тут лісового гіганта зубра, потаємної росомахи, рисі, дикого кота, бурого ведмедя. Зникли орел-беркут і сокіл-сапсан — неодмінний атрибут царських полювань та багато інших видів.

Найбільшою твариною, що зустрічається в заповіднику, є лось. А поряд в експозиції зоологічного відділу стоїть чучело плямистого оленя. Надзвичайно граціозний і красивий звір. Історія ж поширення цього виду в Україні — класичний приклад екологічної безграмотності. Олень-квітка – так називають плямистого красеня на його батьківщині — Далекому Сході. У 70-х роках ХХ століття виникла ідея акліматизації цього виду в Україні. Навіть виношувались плани створення звірогосподарств для отримання цінного пантокрину із молодих рогів оленя. Не врахували тільки особливостей екології цього виду.

Місцевий, успішно винищений раніше, європейський благородний олень був ідеально пристосований до наших умов, тоді як завезений плямистий при масовому розмноженні утворює величезні стада до 300 голів, чого аж ніяк не здатні витримати наші ліси. Результат — в місцях концентрації акліматизованого плямистого оленя повністю було знищено трав’яний покрив, підлісок, понівечені деревостани, витолочені посіви на полях. У 80-х роках цей вид став регулярно зустрічатися і в заповіднику. Благо, що мудра природа неухильно дотримується своїх законів, і ось вжекілька років, як благородний олень витіснив плямистого і став постійним мешканцем заповідних лісів. Звичайними в заповіднику є косуля, дикий кабан, лисиця. Багато неприємностей приніс інший далекосхідний вид — єнотовидний собака, знищуючи кладки яєць та млодняк водоплавних птахів.

Одним із символів Канівського заповідника є бобер. Кілька бобрових сімей живуть на заповідних островах Дніпра. Ще 40—50 років тому бобри були на межі винищення заради цінного хутра. Нині — це звичайний вид, а сліди його діяльності представлені в експозиції залишками погризених стовбурів дерев.

Величезним багатством заповідника є колосальне видове різноманіття птахів. Тут налічується 226 представників орнітофауни. В експозиції музею можна побачити чучела кількох видів дроздів, дятлів, сірого журавля, красеня-лебедя, великого нічного хижака — пугача та багато-багато інших.
Іхтіофауна Дніпра в районі Канева налічує до 40 видів риб, основні із них — частина експозиції зоологічного відділу.

Вражає своєю різноманітністю та кольоровою палітрою колекція метеликів заповідника.

І традиційно екскурсія у світ тварин завершується біля гордого і могутнього хижака — вовка. Цей споконвічний конкурент людини і сьогодні служить зразком вічності екологічних законів. Спочатку прямий ворог людини, потім конкурент у полюванні, ще пізніше — ворог свійської худоби, що потіснила на пасовищах його природну здобич. І результат — тотальна війна-проти вовка в усі часи. Але вид вижив, демонструючи майже безмежну пластичність природи. А в місцях, де вовка вдалося винищити повністю, його екологічну нішу зайняли здичавілі бродячі собаки, які нині становлять страшну небезпеку для природних екосистем, масово винищуючи диких тварин. .Воістину, святе місце пустим не буває, природа не терпить пустоти, а одну біду ніколи не варто виправляти іншою.

Знайомлячись із експозицією музею, мимоволі задумаєшся — якою ж доброю і терплячою мусить бути природа, аби так довго витримувати експерименти над нею. А в декого з класичних обивателів постає інше питання — а навіщо все це охороняти? І як важко іноді буває пояснити людям, що ми — лише маленька часточка того гігантського організму, що зветься біосферою. Саме цю тему і розкриває наступний — екологічний відділ.

Від перших природоохоронних указів до пізнання екологічних законів, від перших екологічних бід до глобальної Чорнобильської катастрофи, від відверто егоїстичного і споживацького мислення до екологічного — ось такий важкий шлях долає людство, пізнаючи суть оточуючого світу і пізнаючи себе.
Так закінчується коротка екскурсія по музею природи.

Та було б несправедливим, розповідаючи про історію природи заповідника, не розповісти про історію самого приміщення музею та садиби заповідника.

В 1890 році тоді ще молодий археолог Микола Федотович Біляшівський провів першу екскурсію по правому березі Дніпра для виявлення і дослідження нових археологічних об’єктів. У селян с. Пекарі він побачив багато древніх речей переважно великокняжої доби, які були знайдена в городищі «Княжа гора».

Обстеживши гору, Біляшівський вирішив організувати глибоке і всестороннє археологічне її вивчення.

Наступні 1891—1892 роки ознаменувались систематичними дослідженнями Княжої гори, які очолив М.Ф. Біляшівський. Тоді ж вченим вперше дане обгрунтування, що саме на Княжій горі було розташоване історичне місто Родень. Завдяки його працям стало зрозумілим, яке величезне значення має район Княжої гори для археології краю, і вперше сформована думка про необхідність збереження для нащадків археологічно цінних ділянок. Після 1892 року розкопки на території нинішньої садиби заповідника на кілька років припинились. Але місцевість навколо Княжої гори не переставала притягувати до себе вчених-археологів – вона була дуже насичена археологічними пам’ятками, починаючи від кам’яного віку і закінчуючи періодом літописного Родня. У 1897 році, при розпродуванні Я.В.Тарновським земель біля с. Пекарі, Біляшівський купив ділянку площею близько 15 десятин, куди входили гори Мале Городище і Мар’їна та кілька ярів.

Незабаром після купівлі ділянки, на терасі Малого Городища було збудовано два будинки дачного типу. Вони обидва збереглися до цього часу: в одному, де жив М.Ф. Біляшівський із сім’єю, нині розташований музей природи, а в іншому, де жили артисти МХАТу та інших московських театрів, які щоліта відпочивали на Княжій горі, нині живуть співробітники заповідника.

Безлісі гори на садибі, як і всюди на Канівщині, зазнавали страшної ерозії, тому М.Ф. Біляшівський передусім почав закріплювати яри і крутосхили, засаджуючи їх лісом. У справі захисту земель від водної ерозії він був піонером на Канівщині.

Одночасно на садибі розбили чудовий фруктовий сад і мальовничу бузкову алею Окремі дерева збереглися до наших часів — вони пам’ятають на своєму віку багатьох видатних діячів української і російської науки і культури. Тут творили видатні українські художники Н.Г. Бурачек, С.П. Костенко, Ф.С. Красиць-кий, A.A. Маневич, М.К. Пимоненко, Г.І. Нарбут, народжувались цілі мізансцени та численні елементи тепер всесвітньовідомих постановок, таких як «Принцеса Турандот» Є.Б. Вахтангова та багато-багато інших.

У приміщенні музею природи створено дві меморіальні кімнати акад. М.Ф Біляшівського, де детально розповідається про його життя і творчість.

А ще в одній невеликій кімнаті створено досить цікаву експозицію про Михайла Максимовича — першого ректора Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Адже поряд із заповідником на лівому березі Дніпра на Михайловій горі була садиба-маєток проф. М. Максимовича. Звідти милувались могутнім Дніпром і неповторними Канівськими горами Микола Гоголь і Тарас Шевченко. І живі нині старезна сосна Гоголя і дуб Шевченка напевно пам’ятають, як писалися рядки: «Чуден Днепр при тихой погоде…»
Ось така величава і неповторна природа Канівщини, що полонила серця і геніїв, і мільйонів людей, які відвідали цей благодатний край — серце України.

Поряд з Собором є давня кам`яна споруда, вік якої сягає XVIII століття. Будинок перебудований після революції, над ним добудовано другий поверх. Довгий час у цьому приміщенні містились навчальні заклади: базиліанське училище, школа, музей.

Уніатські церкви засновані католицькою церквою з метою поширення католицької релігії серед населення України почали створюватися з 90-х років XVI ст. Організацією, учбовими програмами та методами навчання і виховання були схожі з єзуїтськими школами (єзуїти – члени чернечого ордену, що виступали за зміцнення влади Папи Римського). З „Истории императорского университета св. Владимира” (том 1. г. Киев. 1884 г.) ми можемо дізнатися про школу: „…состояние просвещения в нынешней Киевской губернии при польском правительстве Чацкий изображает следующими чертами: Потоцкий в1765 году учредивши базилиан в Умани, поручил им содержание школы, но в 1769 разразилась страшная уманская резня; ученики и два учителя стали ее жертвами. Школа восстановлена в 1774 году и оставалась единственною на всю ту окраину до тех пор, пока в 1781 году в Каневе не явилась другая. Эту последнюю основал опять Физикевич в здании, воздвигнутом Станиславом Понятовським. Комиссия по просвещению назначила на нее сначала 1800 злотых, потом 3550 злотых. Кроме этих двух школ целая нынешняя Киевская губерния не имела ни одной… В Умань и Канев шли учиться не дети народа, а сыновья тех отверженцев его, которые составляли мрачную и густую атмосферу вокруг панов. По показанию визиты 1789 года в Каневской школе было 139 учеников, но из них славянскому языку училось 30; по числу обучавшихся славянскому языку можно с точностью судить о числе русских учеников в школах. Визита 1789 год – Канев – 139 учеников, Умань – 400 учеников”.

У 1838 році училище було закрите.

Нині в приміщенні розташовано музей народно-декоративного мистецтва, який засновано 23 квітня 1972 року в приміщенні Успенського Собору Василем Олександровичем Коваленком. Це один з найбільших музеїв Черкащини відповідного профілю. У 1990 році музей перенесено до цього приміщення. Музей нараховує більше п`яти тисяч експонатів. У фондах музею – колекція із гутного скла XIII-XIV ст, вироби майстрів-склодувів, різьбярів, мистецькі полотна художників. Надзвичайно захоплює відвідувачів колекція зразків традиційного українського одягу та предмети народного побуту трьох центральних областей України – Черкаської, Київської та Полтавської.

Працівниками відділу „народно-декоративного мистецтва” при Шевченківському національному заповідникустворено два виставкові зали із фондів відділу.

Перший зал знайомить відвідувачів з деякими елементами інтер`єру селянської оселі початку 20 ст, а другий – з роботами на Шевченківську тематику.

Селянська оселя, адже в ній залишився дух національних традицій, що здавна виховували в людині добрі почуття, працьовиту вдачу, чутливу до краси душу.

В кожній селянській оселі на покутті знаходились образи. Для ікон виготовляли спеціальні полички (бодники) а у найбільш заможних селян були цілі іконостиси. В музейній кімнаті знаходяться образи із села Кичинці Корсунь-Шевченківського району, які прикрашені вишиваними рушниками (божниками) із села Соколівки Жашківського району, що на Черкащині.

Внутрішнє планування хати обов`язково включало в себе піч. Це був центр життя, його душа. Вважалося – де тепло, там і добро, там злагода в сім`ї та забезпеченість родини. Експонується ескіз розписаної печі заслуженого майстра народної творчості України Макара Мухи з села Михайлівки Кам`янського району, що на Черкащині.

У 18 столітті настінний розпис був поширений по всій Україні. Малюнком прикрашали комин печі, стінку над лежанкою, простінки між вікнами, місце, де стояло ліжко чи піл, сволок. Мальована піч – знак того, що в хаті є дівчина „на порі”. Важливу роль у декоративному оздобленні хати відігравала дерев`яна розмальована скриня. Скриню, що стояла на видному місці розмальовували олійною фарбою. Скриня була незамінним атрибутом сільсокого весілля. Туди складали придане нареченої: вишиті сорочки, рушники, пояси, полотно, спідниці, корсети, скатерки, намисто. В залі представлена скриня із села Стецівки Чигиринського району. Її передня стінка поділена на три вікна, які утворюються спеціально намальованими рамками. В них – стилізовані квіти червоного кольору. Вікно не прикрашено розписом, бо його накривали скатертиною чи килимом. Сільську оселю всюди прикрашали вироби з дерева. Вони були практичними, зручними і гарними.

Також експонується прядка, за якою жінки виготовляли нитки з вовни чи льону. Це річ, зроблена вправною чоловічою рукою. Нічого зайвого і в той же час гарно, компактно. Як майстерно виготовлено колесо, ніби сонце розпустило свої промені. Як нижня, так і верхня частини прядки оздоблені різьбою. В музейній експозиції – дерев`яні ложки, ковганка з товкачем, тарілка „хліб наш насушний”, оздоблена рельєфною різьбою, а вінця – рослинним орнаментом.

Значний інтерес викликають роботи нашого земляка Івана Гутника з села Капієвате Канівського району, його дерев`яний стілець, стінки якого ніби помережені та дві картини, виконані в народному стилі в дерев`яному обрамленні: „Перебендя” та „Наталка Полтавка”.

Кожну сільську оселю прикрашав дерев`яний мисник, в який ставився найкращий посуд. В музеї можна побачити дерев`яний мисник 30-х років 20-го століття з села Кичинці Корсунь-Шевченківського району. на поличках – миска канівських майстрів-гончарів.

З давніх-давен Канів відомий як осередок гончарства. Уміння виготовляти глиняний посуд передавалося від покоління до покоління.

Досі збереглися вироби 19 століття, які свідчать про високий рівень розвитку гончарного виробництва нанашій землі.

Гончарством восновному займалися на вулицях Бесарабія і Монастирок. Гончарі монастирка, що знаходиться біля самої Тарасової гори, робили полив`яний посуд, а на бесарабії – і рудий і полив`яний. Асортимент виробів величезний: глечики, горщики, макітри, тикви, миски… виготовляли в Каневі і фігурний посуд. Надзвичайно гарні миски виготовляли Олександр та Сергій Білінські та Марія Баліцька, які нині експонуються в музеї. Користуючись простим орнаментом (смужки, кривульки, зубчасті лінії, крапки), канівські майстри виробили самобутній стиль розвитку.

Від сивої давнини і до наших днів, в радості і в горі, рушник – невід`ємна частина нашого побуту. Він служив оберегом оселі українців. Послуговувався не тільки, як оздоба, а мав і практичне призначення: був скатертиною і вузликом, де зберігали харчі,утирачем і стирком, закутником і божником, плечовим, весільним, ритуальним. Ним піднімають перший сволок, коли будують хату, накривають хліб на столі, паску і крашанки, які несуть до церкви, хлібну діжу…

Зал музею прикрашають рушники, які вишиті на домотканому полотні із Драбівського, Черкаського, Канівського районів Черкаської області, оздоблені квітами, птахами, зірками.

Споконвіку українські жінки і чоловіки свято шанували вишиту сорочку. Наші пращури вважали, що сорочка має чарівну силу – захищає від ворожої стріли і меча, недоброго погляду, злої думки, тому вона й досі бажана у нашому вбранні. Ромби, хрестики, лінії, кружальця, складні й прості візерунки – все це прагнення людини робити добро і обійти лихо. В музеї експонується народний одяг трьох центральних областей України – Черкащини, Київщини, Полтавщини. Краса і колоритність українського народного вбрання визначалися художнім смаком і обдаруванням людей, які керуючись національними, мистецькими традиціями, створювали і пишний панський одяг і скромний, але красивий одяг селян, міщан. Народний одяг відзначається простотою форм, стрункістю силуету, багатством і різноманітністю прикрас, насиченим колоритом. У ньому яскраво виявляється вміння майстрів органічно поєднувати практичність і красу. Народне вбрання – єдиний ансамбль мистецтва крою, ткацтва, вишивки, аплікацій, плетіння.

Другий виставковий зал знайомить з роботами на Шевченківську тематику, окрасою якоїстав килим художниці з міста Києва Наталії Литовченко „Квіти Кобзареві”. Портрек Кобзаря органічно вплітається в рослинний орнамент, витриманий в синіх, сірих, білих і коричневих кольорах. Почесне місце займають вироби заслуженого майстра народної творчості України Василя Семеновича Кваші з міста Миргорода, що на Полтавщині. Його глибокий оригінальний талант розвинувся на основі українських митців-різблярів.

Барельєф Т.Шевченко в обрамленні українського орнаменту з квітів і листочків. Ця робота відрізняється високою художньою виразністю та багатим ідейнимзмістом.

До образу великого мужа України зверталася у своїй творчості відома канівська вишивальниця Галина Бондаренко. Прикрашає зал її тематичне панно „три жіночі долі”, „І квилить плаче Ярославна”, „І сниться їй той син Іван”, „Рости, рости, тополенько”.

Немає змоги та й потреби достатньо деталізувати виставлене. Слушно кажуть: краще один раз побачити… виставки розкривають щедрість і багатство української душі. Наші шановні відвідувачі у тому можуть переконавши, відвідавши цю установу.

http://kanivtour.com.ua

Княжа Гора – відоме городище, що розташоване за 7 км на південь від м. Канів.

Воно займає видовжену мисоподібну гору зі стрімкими схилами, що тягнеться на 350 м від корінного берега до русла Дніпра, підносячись над його рівнем на 63 м. З двох боків гора оточена глибокими ярами. Поверхня гори нерівна, в багатьох місцях вона по краях зсунулася і має в середньому ширину 14—25 м. Мисову частину гори, що прилягає до Дніпра, займав дитинець, від укріплень якого збереглися за 140 м від кінця гори залишки валу та рову.

На іншій частині гори містився окольний град — посад, від укріплень якого збереглися незначні залишки двох валів та ровів. Поблизу підніжжя гори розташовувалося неукріплене селище.

Протягом другої половини ХІХ і на початку ХХ ст. на Княжій Горі жителями сусіднього с. Пекарі знайдено багато ювелірних виробів, які у них скуповували різні спекулянти. Значна частина цих ювелірних виробів, що потрапляла згодом до колекціонерів, була врятована. Частина ж була вивезена за кордон, і зараз зберігається в європейських музеях і приватних колекціях.

Нажаль, такі пошуки скарбів привели до руйнування культурного шару пам’ятки на значній площі.